«ЖИВІ ПАМ’ЯТНИКИ ІВАНУ ФРАНКУ»: УНІКАЛЬНА ТРАДИЦІЯ ВШАНУВАННЯ ГЕНІЯ В ДРОГОБИЧІ, ПЕРШИЙ МУЗЕЙ ТА НЕПРОСТИЙ КОНФЛІКТ УКРАЇНЦІВ В НАГУЄВИЧАХ (1913-1935, 1936 рр.)

Відзначати день пам’яті Івана Франка почали одразу з першої річниці його смерті, коли 28 травня став Франковим днем[1] і триває до нашого часу. При цьому у термін «Живий пам’ятник Івану Франку», на нашу думку, вкладався не безпосередній зміст українського терміну «пам’ятник», якщо мистецький монумент виготовлений із неживого матеріалу, а скоріше властиво поєднання двох термінів «живий» і «пам’ятник», які у сумі позначали щось культурно-мистецьки нове і реалістичне, тривале і духовне. Фактично шанобливий термін «Живий пам’ятник Івану Франку» позначав спосіб довготривалого вшанування Івана Франка через конкретну діяльність живих людей, які її виражали у своїй участі в конкретному товаристві, установі, культурно-освітньому чи громадсько-політичному товаристві, які носили ім’я Івана Франка.

Вже у першу річницю вшанування дня смерті письменника  30 травня 1917 р. газета «Діло» опублікувала звернення, у якому публічно запропонувала усім українцям щороку «…вшановувати в цей день пам’ять великого українського письменника і громадянина святочною маніфестацією перед його могилою»[2], адже «…український нарід могтиме величаннями його пам’яті дати йому за його життя і його діла безсмертя»[3]. Цікаво, що саме в цей час традиція вшанування національної пам’яті про І. Франка стає поруч із традиціями вшанування Т. Шевченка, М. Драгоманова та ін. Невипадково, Товариство ім. І. Франка у Фрайштадті 2 червня 1917 р. опублікувало статтю Костя Пархоменка у якій наголошувалося на тому, що пам’ять про І. Франка «…житиме серед українського народу так довго, аж поки світить з неба сонце»[4].

Наприклад, у термін «Живий пам’ятник Івану Франку» українська національна громада Дрогобиччини вкладала і назву вулиці Івана Франка на якій проживали і працювали мешканці, назву благодійних організацій, комітетів та фінансових фондів, які засновувалися під іменем Івана Франка аби втілити просвітянську функцію серед молоді і громади, що властиво й заповідав сам письменник. Таким чином термін «живий пам’ятник» фактично позначав – форму довготривалого вшанування спадщини Івана Франка з виховною та просвітницькою проєкцією на майбутні покоління українців, які б наживо продовжували пам’ятати про свого національного генія та його багатогранну творчу спадщину спрямовану на «дерево волі» українського народу. Більше того зародження традиції вшанування Івана Франка у найрізноманітніших формах «живої пам’яті» 22 травня 1917 р. особисто підтвердив молитовно панахидою у костьолі Св. Олександра в Києві – Митрополит Андрей Шептицький, який з приводу вшанування роковини смерті письменника наголосив на тому, що «…що за таких людей ми повинні молитися»[5].

***

Нещодавно на одному із сайтів Дрогобиччини ми опублікували сенсаційні матеріали про витоки музейної справи в Нагуєвичах, на підставі яких аргументували актуальність потреби відмови від радянської традиції ведення історії музею Івана Франка в Нагуєвичах, яка офіційно велася від 1946 р. Врешті у франкознавстві ця версія і була побутуючою про час створення першого музею[6]. Натомість сьогодні вкрай важливо, за умови достовірних джерел, відмовитися від радянської вигадки про час створення самої ідеї музею в Нагуєвичах і перейти нарешті до вивчення та впровадження в науковий дискурс тези про історичну правду створення «Дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка» в Нагуєвичах, які впродовж 1934 – 1939 рр. створювала українська національна громада.

Розвиток музейної справи в Нагуєвичах завдячує передовсім постаті українського генія Іван Франка, який народився у батьківській садибі Якова Франка 27 серпня 1856 р. і у якій розпочав свою багатогранну творчу діяльність, яка в майбутньому стала для багатьох поколінь українців стимулом для розвитку власної Незалежності. Припускаємо, що саме в контексті зародження традиції щорічного вшанування літературної діяльності письменника, а пізніше роковин від дня смерті та дня народження Івана Франка на теренах Дрогобиччини і зароджувалася ідея створення повноцінного музейного комплексу, який на ґрунті творчої і меморіальної спадщини українського генія не тільки мав би за мету зберігати історичну пам’ять про національного генія, але й розвинути програму національно-патріотичного виховання української молоді. Таким чином «Країна Франкіана», яка зародилася ще напередодні першої Світової війни на теренах «Галицької Каліфорнії» консолідувала українську інтелігенцію до ідеї створення постійно діючої установи, яка б популяризувала спадщину Івана Франка у рідному селі.

Врешті після кривавих виборів 1911 р. українці залишалися у політичній меншості на території Дрогобицького повіту, адже надії пов’язані з епохою дрогобицького бургомістра Ксенофонта Охримовича та епохою «програних виборів» Івана Франка не виправдалися. Водночас польська адміністрація магістрату Дрогобича, який тоді очолював доволі таки шовіністичний уряд Раймонда Яроша вдалася до заборони «мовного топосу Франка». Так, напередодні дня народження Івана Франка – 13 серпня 1913 р., австрійський пропольський магістрат міста Дрогобича вдався до ствердження спеціального параграфа (регуляміну) № 55 про заборону розмовляти в магістраті міста Дрогобича «революційною мовою Івана Франка», і переведення офіційної документації та політичної дискусії виключно на німецьку і польську мови, при цьому українські тексти заяв, листів-прохань тощо могли видаватися в українському варіанті виключно після супроводу іншомовного перекладу.

Дослівно у параграфі було записано: «§55. opiewa: «Językiem urz­ądowym Rady miejskiej, Magistratu i Komisyi jest j­ęzyk polski. Wolno jednak radnemu poslugiwać si­ę przy obradach takte j­ęzykiem ruskim. Nie wolno zatem poslugiwać si­ę językiem korespondenta «N. Fr. Pr.» ani «Tagblattu» ani j­ęzykiem Iwana Franki, lecz tylko polskim i jemu na równi stojącym j­ęzykiem Grafa Bobrinskiego. Stanowczo zatem nie wolno wnosić podań budowlanych w języku niemieckim ani ukraińskim…»[7]. Невипадково дрогобицька газета «Дрогобицький тижневик» розтиражувала цей параграф у спеціальному випуску.

Цей зовсім новий «топос мови Франка» важливий тим, що вперше в історіографії простежується неприязнь нафтових олігархів міста щодо революційних промов Івана Франка в принципі. Тобто після ери Ксенофонта Охримовича (посла до Віденського парламенту, вчителя І. Франка) та більш-менш ліберального уряду Яна Нєвядомського на політичну арену міста виходять представники польської партії котрі розпочали відверту політичну боротьбу зі страйками українських робітників та інтелігенції. Щоправда, даний факт не може свідчити про те, що цієї думки притримувалася уся польська громада, адже інформацію про І. Франка постійно публікували польські газети, при цьому навіть у надто похвальних інтерпретаціях. Відтак творчість Івана Франка цілком могла відповідати баченням і польського робітництва.

Ключовими постатями, які продовжували розвивати справу національно-патріотичного вшанування постаті письменника були редактор польськомовної газети «Дрогобицький тиждень» Гіполит Созанський[8], д-р Іван Кобилецький, д-р В. Бірчак та ін.

Наприклад, перед 23 серпня 1913 р. адвокат І. Кобилецький, який пізніше стоятиме у витоках музейної справи в Нагуєвичах, вперше організував в Дрогобичі масштабні народні фестини й академію на честь 40-х роковин літературної праці Івана Франка. Незважаючи на суперечки з «магістратською клікою противників Франка» від імені Народного дому в Дрогобичі І. Кобилецький організовує саме в цей час українську «Народну бібліотеку ім. Івана Франка»[9]. Це була перша публічна акція на вшанування творчого ювілею письменника, яка, щоправда, в окремих газетах позиціонувалася, як соціалістична через політичні амбіції адвоката І. Кобилецького, які до певної міри станом на 1913 р. ще були загадкою[10].  Врешті саме під час цієї «франкіани» І. Кобилецький декларує захід на честь творчого ювілею І. Франка, як «…створення живого пам’ятника в його честь»[11]. Малося на увазі, що бібліотека ім. І. Франка заснована в часі його вшанування мала стати постійно діючою культурно-освітньою організацією, яка популяризувала б спадщину письменника на постійній основі. Саме ця ідея побудови «Живого пам’ятника Івану Франку», як узагальнююча назва пізніше розшириться і до створення «Музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах».

Станом на 1913 р. Товариство «Бібліотека Івана Франка» в Дрогобичі було за словами І. Кобилецького «першим організаційним виявом українського робітництва Дрогобиччини. Воно в короткому часі своєю всесторонною діяльностю та активністю стало вогнищем національної свідомости та школою оріганізаційного життя»[12].

Фактично «Товариство Бібліотека Івана Франка» після смерті письменника 28 травня 1916 р. автоматично перетворилося на постійно діючий перший «Живий пам’ятник Івана Франка», який об’єднав жителів Дрогобича та передмість в усесторонній діяльності спрямованої на закупівлю книжок для загального користування усіх хто був його членом. Водночас Бібліотека чимало долучилася до популяризації національної свідомості серед мешканців повіту, схиляючи представників української національної громади до глибшого зацікавлення справами загальнонаціонального характеру. На своїх засідання Бібліотека обговорювала щоденні клопоти громади відстоюючи серед іншого і права робітників, через що організацію часто вважали соціалістичною. Цікаво, що саме завдячуючи «Бібліотеці ім. І. Франка в Дрогобичі» та її численним зверненням до Профспілкового союзу Відня у Дрогобичі було дозволено сформувати «платничі стації» при кожній із фахових трудових організацій, які мали за мету друкувати україномовну фахову пресу та українські друки потрібні для потреб тої чи іншої української організації.

Представник більш ліберальної політичної лінії української громадськості краю Володимир Бірчак згадував, що фактично уся Україна і особливо Дрогобиччина вшановували 40-й творчий ювілей письменника, який символічно розпочався відомим франковим сонетом «Народна пісня» написаним у Дрогобичі у 1873 р. Таке ставлення було закономірним до Франка, адже значна частина громадян повіту вважала його «дитиною Дрогобицького повіту», невипадково назвавши одну з вулиць його іменем саме у ювілейному 1913 р.[13]  Врешті саме у цій ювілейній статті на честь творчого 40-ччя І. Франка, В. Бірчак назвав його українським «Мойсеєм», який популяризував мудре слово різними мовами світу[14].

28 вересня 1913 р. громада Дрогобиччини демонстративно і масово запрезентувала серед інших національних громад своє ставлення до постаті Івана Франка. Святкування ювілею творчої діяльності в Дрогобичі розпочалося 28 вересня 1913 р. з урочистої ходи та маніфестації, яка супроводжувалася колонами із хоругвами товариств «Січ» та «Сокіл». Преса зауважила, що під час урочистої академії замість доктора Ярослава Олесницького виступив посол Лонгин Цегельський, який з невідомих причин поводився так «нібито спішив на потяг», а тому значного враження його доповідь не викликала у публіки», після чого він попросту покинув засідання. Певний час на трибуні нікого не було. Натомість ввечері у приміщенні каси Народного дому Дрогобича кілька українських академіків зі Львова організували святковий концерт про який, як виявилося узагалі мало хто здогадувався, адже не було розповсюджено афіш. Врешті громадськість дивувалася, чому не можна було запросити на диригування відомих музикантів д-ра Пацлавського або ж о. Рудницького, які на вищому рівні могли вшанувати Івана Франка. Невипадково, почуваючись ображеними при «Об’єднаному комітеті українських товариств», такі відомі постаті, як д-р Терлецький, д-р Кузів, д-р Кобилецький, усі катехити й урядники переважно не відвідали цього концерту. Щоправда, під час концерту власну доповідь присвячену геніальній творчій спадщині Івана Франка виголосив Володимир Бірчак покликаючись на цитати творів письменника[15].

Дещо пізніше поряд із Дрогобичем відбулося одне із перших і водночас найбільших загальнонаціональних свят у Нагуєвичах. Так, у вересні 1913 р. на честь 40-х роковин літературної праці доктора Івана Франка масовий мітинг зібрав українську національну громаду з усього повіту, а серед присутніх тоді були представники усіх відділів Товариства «Січ». Святкування вперше в історії «Країни Франкіани» розпочалося на пагорбі, де свого часу стояла хата Франків, а станом на 1913 р. знаходилося господарство брата письменника Захара Франка. З привітальним словом виступив кошовий отаман доктор Степан Витвицький, після чого відбулася урочиста хода до центральної частини села на центральну площу, де відбувалися показові виступи та змагання січовиків. Ввечері відбувся концерт та відкриття нового будинку читальні «Просвіта», окремі виступи презентувала делегація із Самбора[16].

Повертаючись до теми «Бібліотеки Івана Франка в Дрогобичі» варто зауважити, що одним із напрямків діяльності цього «живого пам’ятника» була популяризація творів Івана Франка на теренах Дрогобиччини, щоправда, із вибухом Першої світової війни більшість молодих членів записалися в УСС, а під час російської окупації Бібліотека була знищена[17]. Після закінчення польсько-української війни провід робітництва Дрогобиччини вирішив відновити діяльність «Бібліотеки ім. І. Франка». Так, завдячуючи приязні багатьох артистів київських театрів, які втікаючи від більшовицької окупації оселялися на початку 1920-х рр. у Дрогобичі, при «Бібліотеці ім. І. Франка» було засновано «Театр ім. Івана Франка», який став другим живим пам’ятником Івана Франка на теренах Дрогобиччини організованим на честь письменника силами робітничого руху. Цей театр ставив відомі п’єси, зокрема і за мотивами творів І. Франка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого та інших відомих драматургів. При цьому такого мистецького рівня, що публіка повіту, як писала преса, досі ніколи не бачила[18].

У 1921 р. до 5-ї річниці смерті Івана Франка[19] силами товариства «Бібліотека ім. І. Франка» в Дрогобичі було організовано третій «живий пам’ятник Івану Франку» шляхом заснування повітового кооперативу «Паперовий базар ім. І. Франка» основним завданням котрого було розповсюдження серед молоді Дрогобиччини тисячі примірників дитячої літератури, а також всебічній підтримці діяльності українського кооперативного руху на теренах повіту. В планах членів Товариства «Бібліотека І. Франка» було й побудувати «Робітничий дім І. Франка» у зв’язку із чим було розпочато збір коштів на так званий «четвертий пам’ятник письменнику», щоправда, в часі девальвації польського злотого сума складала лише 600 злотих, які у 1935 р. буде витрачено не на «Народний дім у Дрогобичі», а на викуп родинного подвір’я Франків у Нагуєвичах від брата письменника Захара Франка, позаяк сума була занадто мала. Це була одна із небагатьох причин чому увага «Бібліотеки Івана Франка» в Дрогобичі на чолі із І. Кобилецьким передислокувалася на сусідні Нагуєвичі, де властиво й народився письменник[20].

Варто пам’ятати також, що ще у 1924 р. польська адміністрація Дрогобиччини закрила усі робітничі організації, і серед них «Бібліотеку ім. І. Франка», яка не вписувалася у політику пацифікації краю[21].

Відтак у січні 1926 р. українська національна громада об’єднала зусилля на відкритті кружка «Робітнича громада ім. І. Франка», який фактично був так званим «п’ятим живим пам’ятником Івану Франку» на теренах Дрогобиччини, який у середині 1930-х рр. став ключовою організацією, яка зосередить увагу на ідеї створенні «Дитячої оселі, захисті та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах». Саме завдяки зусиллям філії кружка «Робітнича громада ім. І. Франка» в Дрогобичі все ж було відроджено ідею 1913 р., і вулицю Лішнянську було перейменовано на вулицю Івана Франка, як символ вшанування 10-ї річниці від дня смерті письменника[22]. Під час урочистої академії та святкових літургій на парафіях Дрогобича, а також з головної трибуни було оголошено, що перейменування вулиці є фактично «шостим живим пам’ятником Івану Франку», адже ця назва поширювала культ І. Франка не тільки серед жителів Лішнянського передмістя Дрогобича, але й серед усіх хто це передмістя будь-коли би відвідували[23]. Це були перші в історії Галичини місця, названі іменем Івана Франка. Також це є один із небагатьох «живих пам’ятників» на Дрогобиччині, який зберігся поряд із музеєм в Нагуєвичах до наших днів.

Цікаво, що саме у 1926 р. маємо першу згадку про зародження спортивної туристичної традиції веломандрівок з Дрогобича до Нагуєвич, які у такий спосіб були покликані вшановувати національну пам’ять про українського генія. Наприклад, 29 липня 1926 р. у газеті «Діло» було опубліковано опис веломандрівки з Дрогобич, через Нагуєвичі, яку організували українська молодь під назвою «Наколесник»[24]. Мандрівка розпочиналася о 5.00 год ранку і передбачала маршрут з Дрогобича, через Лішню, Унятичі до Нагуєвич. Описуючи мальовничі пейзажі цих сіл, мандрівники зафіксували топоніми Нагуєвич «Гостинець», а також «Яр» перед в’їздом на «Слободу», нафтовий шиб «Маруся», що стояв по лівій стороні в центрі села, церкву та ін. Серед іншого було згадано цікавий факт, що поблизу дороги, на розі колишнього подвір’я Франків стояла пам’ятна таблиця із кротким написом: «Тут народився І. Франко». Вочевидь це була перша таблиця встановлена із дерева напередодні виникнення ідеї побудови «Живого пам’ятника Івану Франку в Нагуєвичах».

Зупинившись на цьому місці, мандрівники оглянули місце де колись стояла хата, натомість тут стояла якась стодола, а за нею мала площина, на якій у 1926 р. святкувалася 10-ті річниця смерті письменника. Після цього велотуристи рушили до церкви Св. Миколая долішньої біля якої їх застав дощ і вони змушені були перечекати у хаті-плебанії. Мандрівників прийняв парох Єднакий з родиною і запросив на нічліг. Родина привітно прийняла молодь пригостивши мені із бараболь, курятини, мізерії, квасного молока і чаю. Вранці команду мандрівників пригостили кавою і вони вирушили до кінцевої сторони села, де по лівій стороні їх збентежила україномовна таблиця із написом «Копальня ропи «Маруся». Як виявилося власниками і робітниками були українці, які на своїй же землі добували сировицю. Далі велотуристи рушили у кількаденну мандрівку до сіл Уріж, Підбуж, Підмонастирок, Залокоть, Опаку, Мражницю, Борислав, Губичі й назад до Дрогобича[25].

Вшанування Івана Франка та його спадщини на теренах Дрогобиччини в міжвоєнний період могло відбуватися виключно із дозволу польської адміністрації при цьому під ретельним наглядом цензури. Невипадково українська національна громада Дрогобича і повіту присвоювала своїм громадським організаціям присвяту імені Івана Франка, для того аби популяризувати тим самим свого національного генія: «Бібліотека, театр, паперовий базар, робітничий дім, вулицю, філію кружка «Робітничої громади» (з 1938 р. часто записували, як «Робітнича громада імені Івана Франка»[26]) та ін. Властиво в середовищі членів цих організацій і зароджувалася ідея заснування постійно діючої станови, яка б мала за мету популяризувати спадщину письменника.

Напередодні зародження ідеї створення культурно-освітньої установи імені Івана Франка в Нагуєвичах, громада рідного села письменника завжди активно долучалася до вшанування його ювілеїв чи річниць. Наприклад, в період роботи Комітету із побудови надгробника на могилі Івана Франка на Личаківському кладовищі у 1928 – 1933 рр. розповсюджуючи мідну пам’ятну медаль на теренах краю викарбовано із спеціальним текстом «Нагробник І. Франка 1928 – 1933», який по колу оточував барельєф зображення каменяра, який і був ключовим символом нового пам’ятника на цвинтарі.

Ювілейний значок-відзнака «Надгробник І. Франка 28.V.1933»[27]

Також у 1933 р. на честь відкриття надгробка громада Нагуєвич на чолі із «Робітничою громадою ім. І. Франка» виготовили срібну чашу у якій помістила землю із рідних Нагуєвич та передали молодіжною делегацією до Львова (сьогодні чаша зберігається у Домі Франка у Львові[28]). Землю урочисто висипав на могилі І. Франка український громадсько-політичний діяч Василь Мудрий. Одночасно робітники Борислава та Дрогобича виготовили вінок, покладений на могилу І. Франка з написом, вилитим в залізі «Каменяреві соціалізму робітники Борислав Дрогобич 1933» [29].

Срібна чаша із землею з Нагуєвич привезена делегацією селян на відкриття надгробного пам’ятника Івана Франка на Личакові 1933 р.[30]

Цікаво, що до 20-ї річниці від Дня смерті та 80-ї річниці від дня народження «Робітнича громада» Дрогобиччини, а за версією члені цього товариства Івана Губицького (1901 р. н.) силами УНДО Дрогобиччини[31]. викарбувала спеціальний значок-відзнаку для вшанування письменника, який також була призначена для пожертв у період збору коштів на «Живий пам’ятник Івану Франку». На лицевій стороні знака було зображено портрет Івана Франка в українській вишиванці, а бо обох боках голови викарбовано напис «Дрогобицька земля – І. Франкові», при цьому до одягу значок прикріплювався шпилькою[32].

Ювілейний значок-відзнака «Дрогобицька земля І. Франкові 1936». Діаметр 24 мм. Голка втрачена[33]

Врешті саме 1933 р. польська адміністрація дозволила українській національній громаді с. Нагуєвичі побудувати 7-класну школу, яка хоч і не мала імені І. Франка та все ж була приурочена до ювілейних днів. Очолив школу Михайло Максимович Дрогобицький, який попри серйозну полонізацію все ж домігся викладання української мови. Загалом у школі навчалося 507 українських та 8 польських дітей. При цьому більшість учителів належали до польських педагогічних товариств та так званої організації «Отшельц»[34].

Інша причина потреби відкриття музею свого національного генія полягала ще й у тому, що на теренах Дрогобиччини саме у міжвоєнний період розпочалася традиція створення перших музеїв, які у своїх витоках стосувалися виключно ініціатив офіційної польської адміністрації.

Цікаво, що фактично польська національна громада та інтелігенція міста Дрогобича оголосила свою ідею створення Дрогобицького музею та Наукової бібліотеки в єдиній умовній та філософській назві «Живий пам’ятник маршалку Йосифу Пілсудському»[35] попри те, що українська національна громада Дрогобиччини зі свого боку починаючи від 1913 р. задекларувала цю ідею у «Живому пам’ятнику Івану Франку» у вигляді Бібліотеки, театру, робітничого дому, паперового базару, а пізніше і музею пам’яток у Нагуєвичах. Припускаємо, що польська влада в Дрогобичі вирішила не забаритися за починанням українців, і мабуть, на противагу, музею імені Івана Франка в Нагуєвичах, ініціювати власний музей на честь «маршалка Йозефа Пілсудського» при цьому виключно для популяризування історичної спадщини на теренах так званих «кресів».

До недавнього часу хроніка музею Івана Франка в Нагуєвичах традиційно велася з 1946 р., коли у Нагуєвичах було організовано офіційний державний музей. Натомість маловідомим залишається, факт, що ідея створення першого музею Івана Франка в Нагуєвичах виникла не після так званого «другого визволення» Дрогобиччини радянською армією, а значно раніше, і виключно в середовищі української національної громади Дрогобиччини. Невипадково із появою нових джерельних матеріалів у 2019 р. Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» змінив часові рамки своїх музейних витоків не з 1946 р., а з 1934 – 1939 рр. р., коли українці вперше оголосили про початок реалізації ідеї створення «Дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах».

Фактично музей пам’яток І. Франка був запланований органічною частиною при дитячій оселі. Починаючи від вересня 2017 р. спільно із науковими співробітниками та науковими консультантами ДІКЗ «Нагуєвичі» ми почали шукати відповіді на питання: Чи справді “музейні освободителі” у 1946 р. самотужки придумали ідею створення музею, а згодом і садиби Івана Франка в Нагуєвичах? Мовляв – “визволили і почали відкривати університети, театри, музеї…”.

Спочатку так і виглядає, зокрема, коли читаєш у фондах Літературно-меморіального музею Івана Франка ДІКЗ «Нагуєвичі» книгу відвідувачів музею за 27 вересня 1949 року, де містяться підписи дрогобицьких військових та працівників спецслужб, які їдучи у села Підбуж та Сторона розстрілювати бійців УПА, по дорозі зупинилися в Нагуєвичах аби відвідати його Батьківщину і музей. Де й записали свої «унікальні підписи та враження», що підтверджують їхній статус «визволителів українського народу». Врешті навіть в історіографії, особливо, львівських музейних хранителів (Віри Бонь, Романа Горака тощо), досі популярною залишається теза, що створення музею і садиби-музею Івана Франка, як ідея, належить виключно радянській добі, й властиво львівській академічній громаді 40-х, 70-х та 90-х років минулого століття. До того ж у паспорті нагуєвицького музею українські музейники радянського часу до 1989 року включно популяризували те, що музей створено 1946 року, а ідею садиби реалізовано лише у 1981 році[36]. Саме тому,  у теперішній час Незалежної Української держави, у час війни із Російською федерацією, а тим більше у часі відродження історичної пам’яті про Івана Франка, та врешеті-решт, процес декомунізації, ДІКЗ “Нагуєвичі” вирішив провести глибоке історичне дослідження з приводу своїх музейних витоків, адже до останнього не вірилося, що музей в Нагуєвичах придумали «ті чи інші визволителі”.

Як виявилося витоки ідеї створення музею Івана Франка в Нагуєвичах безумовно зародилися на ґрунті вшанування ювілеїв на честь святкування дня народження та смерті письменника, які щорічно почали організовуватися у 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

За різними даними весною 1933 р. на розі колишнього подвір’я Франків при центральній дорозі яка вела до центру Нагуєвич на дерев’яному стовпі було змонтовано пам’ятну таблицю із написом: «Місце, де уродився Іван Франко. Тут стане роб. дитяча оселя ім. Івана Франка». Пам’ятна таблиця була урочисто прикрашено тріумфальним вінком та стрічкою. Пам’ятний знак був дерев’яним, а тому мав тимчасове призначення, адже громада села фактично від 1933 р. задумувала побудувати новий «живий пам’ятник Івану Франку» у рідному селі письменника, який би складався із трьох комплексних складових: оселі, захисту (захоронки) та музею пам’яток Івана Франка. Збереглося єдине фото, на котрому Григорій Франко ознайомлює дітей та громаду села із щойно встановленою пам’ятною таблицею.

Григорій Франко з родиною біля пам’ятної таблиці із написом: «Місце, де уродився Іван Франко. Тут стане роб. дитяча оселя ім. Івана Франка». Фото 1933 р.[37]

Таким чином, саме у міжвоєнний період, у 1933 – 1939 р. з метою увіковічення пам’яті Івана Франка до 20-х роковин з дня смерті у Нагуєвичах зароджується триєдиний культурно-освітній проєкт «Живого пам’ятника Івану Франку» збудувати силами української національної громади краю «Дитячу оселю, захист і  музей пам’яток Івана Франка».

Ключовим виразником проєкту звичайно була дрогобицька філія кружка «Робітнича громада імені Івана Франка» на чолі з І. Кобилецьким, який вважав, що саме 20-ті роковини від дня смерті письменника, які припали на травень 1936 р.  провід вирішив відсвяткувати створенням «більшого і тривалішого живого пам’ятника»[38].

У 1934 р. мешканці Нагуєвич самотужки створюють перший «Комітет побудови пам’ятника Івана Франка»[39], який розпочав програму збору коштів для реалізації цього масштабного освітнього і культурно-просвітницького проєкту на місці колишньої садиби Франків. Було юридично оформелено статут Комітету, а також його овальну печатку із символічним зображенням вежі, яка складалася із «Таблиць Мойсея», по контуру печатки містився напис «Комітет Будови Пам’ятника ім. І. Франка в Нагуєвичах».

Печатка комітету будови «Пам’ятника ім. І. Франка в Нагуєвичах» 1934 р.[40]

Щоправда, власними силами нагуєвичани так і не змогли добитися поступу у відкритті пам’ятника через переслідування з боку польської адміністрації[41]. Власне чере заполітизованість задуму польська адмінстрація та поліція вирішили серйозніше зайнятися справою і розпочали організований контроль за усіма причетними мешканцями Нагуєвич. Через, що справа тимчасово призупинилася. У липні 1935 р. було утворено спеціальний Комітет «З побудови дитячої оселі, захисту та музею памяток Іваан Франка», до якого увійшло Товариство «Робітнича громада в Дрогобичі», а також представники кружків Львова, Борислава, Східниці, Стебника, Добрівлян, Калуша і Стрия[42].

17 членів Комітету будови української дитячої оселі  ім. І. Франка та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах. За столом сидять зліва на право: співавтор контракту д-р Осип Смольницький, Григорій Захарович Франко з дружиною Тацею, голова Комітету, д-р Рудольф Скибінський брат письменника Захар Франко, неідентифікована постать, Розалія Франко з чоловіком Миколою Захаровичем Франко (подружжя вже належало до КПЗУ). Нагуєвичі, фото ймовірно листопад 1935 р.[43]

Микола Захарович Франко. 1930-ті рр.[44]

 

Ще в грудні 1934 р. під час крайового з’їзду культурно-освітніх Товариств українських робітників «Робітничих громад», в якому взяли участь професійні спілки, було ухвалено заснувати першу українську робітничу дитячу оселю[45].

Цього ж 1935 році силами Комітету було викарбовано спеціальні латунні пам’ятні значки з метою популяризації справи будівництва дитячої оселі в Нагуєвичах, з якої фактично все й мало розпочатися. У верхньому правому серпоподібному полі значка було зображено портрет Івана Франка з якого сяє 8-м променів на хлопчика та дівчинку яка простягає праву руку вгору до письменника. Хлопчик одягнений в скаутський однострій, а дівчинка в національний однострій із вінком на голові. З правого боку контура значка іменний напис української робітничої дитячої оселя ім. Франка в Нагуєвичах. Врешті ці мідні значки не тільки ідентифікували прихильників відкриття дитячої оселі в Нагуєвичах, але й розширювали коло фундаторів коштів на її відкриття. Після її відкриття ці значки використовувалися для персоналу та дітей оселі ще й у період німецької окупації, адже оселя все ж діяла в Нагуєвичах принаймні до 1944 р.

Пам’ятний знак-відзнака на честь заснування Товариства «Робітничої дитячої оселі ім. І. Франка в Нагуєвичах. Латунь, 1935 р.

Комітет з купівлі родинного подвір’я Франків для побудови дитячої оселі та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах. Фото 1934 р. (?) на подвір’ї Захара Франка[46]

Центром реалізації цієї ідеї також стало культурно-освітнє товариство  (часто кружок) «Робітнича громада імені Івана Франка» в Дрогобичі, яке у радянські часи зі зрозумілих причин колишній член КПЗУ О. Сивохіп позиціонував виключно, як організацію, яка перебувала під впливом «буржуазної української соціал-демократичної партії»[47]. Щоправда, одним із ключових ініціаторів «Робітничої громади», яка постала в  Дрогобичі 4 листопада 1925 р. був приятель і довірена особа Івана Франка – доктор Іван Кобилецький. Саме він заклав в її основу всебічний духовний і фізичний розвиток українського робітництва, поширення серед нього культури і освіти та надання йому матеріальної допомоги. Серед керівного складу були також голова – д-р Рудольф Скибінський, заступник голови – Нестор Шкода, секретар – Іван Яхно, бібліотекар – Євген Вельґуш, заступник бібліотекара – Мирослав Колодрубець, ксир – Іван Катрич, заступник касира – Осип Тимків, господар – Антін Мудрик, заступник господаря – Іванна Дашківна, а також Іван Губицький. Заступниками відділів: Дмитро Іванишин та Олена Довжанська, а до складу ревізійної комісії входили – Євстахій Лоєк, Осип Фурик, Володимир Дуб[48].

Саме «Робітнича громада імені Івана Франка» зорганізувала Комітет підготовки до урочистого вшанування пам’яті письменника. Так, у травні 1934 р. Товариство, разом з українським робітництвом та селянством опублікували 3 000 відозв-звернень до українського громадянства краю з метою збору коштів на реалізацію усіх проєктів на честь вшанування І. Франка. У зверненні наголошувалося, що на місці, де стояла хата Івана Франка і пройшло його дитинство було вирішено збудувати «живий пам’ятник, гідний найбільшого сина України, великого Каменяра Поступу і Волі», адже ця ідея була пов’язана передовсім із розповсюдженим шанобливого культу письменника серед громадськості краю[49]. Окремо було зорганізовано Комітет із придбання подвір’я Франків, яке знаходилося у підпорядкуванні сина Захара Франка – Григорія і його родини[50].

Адвокат і друг І. Франка Р. Скибінський пізніше зазначав, що 12 жовтня 1935 р. було завершено про публічну акцію збору додаткових коштів, які було перераховано на справу закупівлі від Родини Григорія Франка в Нагуєвичах площу з будинками, на місці котрих стояла хата в якій народився Іван Франко. Фактично з ініціативи «Робітничої громади» в Дрогобичі та Головної управи «Робітничої громади» у Львові 2 листопада 1935 р. у Нагуєвичах в хаті Захара Франка[51] було укладено і юридично введено в дію контракт на придбання цієї маєтності в грошовому вимірі 1950 злотих.

З цього приводу голова комітету Р. Скибінський писав: «таким чином у Нагуєвичах, родинному селі Ів. Франка, який змалював прегарно у своїх творах життя й визиск бориславських робітників та злидні селянства минулого віку, повстане дитяча оселя, захист і музей пам’яток. Це буде живий пам’ятник великого сина України»[52].

Натомість І. Кобилецький подав інформацію, що родинний маєток Франків було закуплено за суму 8 500 злотих, з яких 600 злотих – складали кошти зібрані добровільними пожертвами ще в 1921 р. і позика у сумі 3 000 злотих, яка була сплачена за короткий час за рахунок доходів від різних вистав та імпрез організованих українцями та добровільних пожертв[53]. Щоправда, подальша робота Комітету одразу опинилася заручником серйозних труднощів, адже на підставі контракту залишився борг перед родиною, при цьому сам проєкт побудови оселі, захисту та музею передбачав значно більші витрати[54].

Також надходили численні пожертви від найрізноманітніших кооперативних організацій і установ, щоправда, видатки на друкування відозв та податки на їх друк перевищили даровані суми. Врешті добре відомо, що саме за часів урядування Р. Яроша представник його уряду в магістраті Герман Кріґель запропонував прийняти статут, відповідно якого оподаткуванню підлягали такі види розваг: ігри, театральні вистави i виступи вищої художньої вартості, концерти не пов’язані з іншими атракціями, музейні експозиції, відчити і презентації, катання на ковзанах, публічні розваги і спектаклі, які не мають прибуткової мети і керуються виключно на основі права діючих товариств і клубів, кінні забіги, сатиричні вистави, танцювальні та дитячі ігри, циркові вистави, вар’єте і кабаре, спортивні імпрези[55]. Цікаво, що чимало кооперативних товариств Дрогобицького повіту, а серед і польські, негативно реагували на друковані заклики та відозви з проханням філії «Робітничої громади» створити в Нагуєвичах музей пам’яток Івана Франка, при цьому дуже часто ці письмові відповіді мали «некультурний характер»[56]. Згідно проектно-кошторисного плану «Комітет з побудови дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах» прагнули на території родинного подвір’я франків побудувати більший будинок в задній частині території (від саду), який мав слугувати властиво за «оселю для робітничих і селянських дітей та одночасно для музею пам’яток по Івану Франку»[57].

Саме з цією метою філія кружка «Робітнича громада» окремо заснувала Товариство під назвою «Діточа оселя для робітничих і селянських дітей ім. Івана Франка»[58]. Це фактично був сьомий «живий пам’ятник Івану Франку» в Дрогобицькому повіті, який безпосередньо знаходився на місці, де народився і виріс український геній. З метою кращої реалізації будівництва оселі та музею керівництво Товариства розробило і підготувало статут, відповідно якого його ціллю стало заснування подібних «дитячих осель і музеїв пам’яток Івана Франка» у різних територіях Польщі. Два роки у Львові тривав процес ствердження статуту «Дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка» в Нагуєвичах, який завершився у 1939 р. Щоправда, дозвіл на проведення організаційних робіт та заснування подібних осель було надано лише в межах Львівського і Тернопільського воєводств, позбавивши розвивати дану справу в інших територіях, зокрема в гірських. На підставі цього статут фінансово-господарську роботу було розпочато, адже «Дитячу оселі, захист і музей пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах» було юридично відкрито[59]. Зауважимо, що довгий час у франкознавстві існувала помилкова версія, що польська адміністрація не дозволила побудувати дитячу оселю[60].

Стаття Рудольфа Скибінського про потребу створення «дитячої оселі, захисту і музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах. Вирізка із газети «Діло», № 15, 22 січня 1936 р.[61]

У грудні 1935 р. на ім’я «Хвальної Управи» українських організацій Комітет побудови дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Іваана Франка в Нагуєвичах звертається також про спеціальну допомогу у зборі додаткових коштів шляхом пожертв, при цьому власні підписи у зверненні поставив Рудольф Скибінський, яко голова Комітету, а також 38 членів Комітету. Текст звернення сьогодні зберігається у фондах Львівського Національного літературно-меморіального музею Івана Франка, а його публікацію здійснили В. Бонь та М. Оркуш[62].

Натомість в пізнішій літературі прихильники КПЗУ дуже часто звинувачували адвоката Р. Скибінського у зраді, мовляв, «…справу перехопили в свої руки уесдепівські вожаки. Вони влаштували в Нагуєвичах «святочну» передачу землі і хати на довічну власність товариству «Робітнича громада», яке вони ще раніш отруїли впливами своєї зрадницької політики»[63].

Один з учасників цих подій, приятель Івана Франка Іван Кобилецький згадував, що ця програма передбачала будівництво оселі та музею саме до 25-ї річниці від дня смерті Івана Франка, адже часу та коштів на це потрібно було чимало. Щоправда, І. Кобилецький наголошував, що музей пам’яток Івана Франка мав знаходитися безпосередньо при дитячій оселі Івана франка в Нагуєвичах. Вочевидь йшлося про те, аби опіка, виховання та навчання дітей робітників та селян проходило безпосередньо при музейному просторі, який би щоденно виховував історичну пам’ять та патріотичні почуття про національного генія[64]. На відміну від періоду, коли ще жив Іван Франко громадськість Дрогобиччини у міжвоєнний час властиво таким способом намагалася компенсувати відсутність своєї уваги до письменника за його життя. Врешті зі спогадів Івана Кобилецького чітко простежуються факт, що у свідомості односельців та мешканців колишніх довколишніх сіл відклалося неоднозначне враження про великого земляка до 1916 р., мовляв, «упродовж цілого Франкового життя і селяни, і дрібна шляхта з його рідних Нагуєвич з різних причин, фактично, дистанціювалися від письменника, хоч і захоплювалися його творами…»[65].

Відтак інтелігенція і громада Дрогобича та Нагуєвич, разом із родиною зібралися у хаті Захара Франка аби обговорити умови контракту придбання цього подвір’я на користь «Дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка». Цікаво, що в архіві світлої пам’яті Івана Коцка збереглася фотопоштівка від 2 листопада 1935 р. із поіменним переліком родини Захара Франка та членів Комітету побудови «Дитячої оселі в Нагуєвичах».

Сидять зліва на право: Дружина Григорія Франка – Таця Франко, секретар Комітету – Євген Вельґуш, брат Івана Франка – Захар Франко, голова Комітету –д-р Рудольф Скибінський, дружина Миколи Франка – Розалія Франко. Стоять зліва на право: скарбник – Іван Катрич, Микола Захарович Франко, заступник голови Комітету – Нестор Шкода, нотаріуш – Гнат Жакі, співавтор контракту – д-р Осип Смольницький, Григорій Захарович Франко. Фотопоштівка 2 листопада 1935 р.[66]

Звернення Комітету побудови пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах до українського громадянства з повідомленням про потребу будівництва «Дитячої оселі, захисту і музею пам’яток Івана Франка». Нагуєвичі, 1935 р.[67]

Текст цього звернення ствердив голова Комітету побудови пам’ятника Рудольф Скибінський, який і вважається одним із ключових авторів ідеї створення не тільки дитячої оселі, але й захисту та музею пам’яток Івана Франка. Звернення до українського громадянства фактично було ініційоване дрогобичанами від імені усього культурно-освітнього Товариства «Робітнича громада», адже справа вважалася «великим ділом!». Зміст звернення згідно тогочасного правопису мав наступний зміст:

«До Українського Громадянства!

За почином Культурно-0освітнього Товариства «Робітнича Громада» в Дрогобичі, українське робітництво та селянство приступає до великого діла.

В родинному селі Того, що клав сильні основи під розвиток народнього руху в Галичині, що мостив шлях поступу, волі і справедливости, що в незрівнаних мистецьких творах зобразував експльоатацію і життя бориславських робітників та злидні селянства 60-их і 70-их років минулого століття, – українське робітництво й селянство бажає здвигнути

ДІТОЧУ ОСЕЛЮ, ЗАХИСТ і МУЗЕЙ ПАМЯТОК ІВАНА ФРАНКА.

На тому місці, де стояла хата Івана Франка, де побачив він перші проблиски свойого життя, де, як мала, безжурна дитина, бігав, де робив свої перші спостереження, де чутлива душа Поета збирала матеріяли до своїх майбутніх творів, – має станути живий памятник, гідний найбільшого Сина України, великого Каменяра Поступу та Волі.

Думка здвигнути пам’ятник І. Франкові в нафтовому басейні не нова, а звязана вона з його культом посеред широких мас робітництва і селянства[68].

Фактично дане звернення підтверджує традицію побудови різних форм «Живих памятників Івану Франку», яка в Нагуєвичах мала мати особливе значення.

Також у травні 1934 р. голова Комітету побудови пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах Іван Гаврилик і секретар Михайло Кебза опублікували «Заклик до селян, робітників і трудової інтелігенції» з метою побудови «Пам’ятника Великому Каменяреві Іванові Франкові в його рідному селі»[69]. Ця відозва була надрукована накладом комітету з питання будівництва пам’ятника І. Франку в Нагуєвичах, проте безпосереднє видання відбувалося у друкарні Й. Лоєвенкопфа (Левенкопфа) в Дрогобичі. Як виявилося до числа комітету ввійшли виключно мешканці Нагуєвич, відтак коштів на побудову із зрозумілих причин не вистачало. Відтак Комітет звернувся по матеріальну і моральну допомогу до усіх господарських, професійних, культурно-освітніх та політичних організацій Дрогобиччини, Львівщини та з-за кордону, які шанували Івана Франка, з проханням «енергійно подбати в своїх місцевостях і осередках про успішне переведення збіркової акції, та постаралися при тій нагоді за поширення ідеї Івана Франка та за споляризування всеї богатої творчости Поета»[70].

Також Комітет висловив прохання до усіх митців, архітекторів та інженерів подати якомога швидше свої проєкти будівництва пам’ятника. Також на прохання членів комітету після цього заклик було частково переопубліковано в різномовній пресі, для якої окрім тексту відозви, було опубліковано номер бланків із рахунком «П.К.О. Ч.504370», на який можна було перераховувати кошти за допомогою чеків. Врешті голова комітету І. Гаврилик і секретар М. Кебза зауважили, що будівництво пам’ятника І. Франку, який окрім всього був презентований у «Дитячій оселі, захисті і музеї пам’яток Івана Франка» був зумовлений передовсім унікальною спадщиною Івана Франка. У відозві зокрема зазначалося, що «Богатсвом своєї праці так письменницької як політичної і наукової Іван Франко заслуговує на пам’ятник гідний Його Імені»[71].  У радянський період згадувалося, що кошти почали збиратися від найрізноманітніших родин Галичини, що явно сигналізувало початок фінансової частини проету: «І потекли трудові копійки до каси комітету. Селяни з любов’ю давали гроші, відриваючи їх з величезним трудом з свого злиденного бюджету»[72].

Відозва Комітету побудови пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах до селян, робітників і трудової інтелігенції Галичини. Травень, 1934 р. Друкарня Й. Левенкопфа в Дрогобичі[73]

Впродовж 1934 – 1935 рр. кошти дозволили розпочати підготовку і господарського етапу проєкту «Живого пам’ятника Івану Франку», так на відведену територію колишнього подвір’я Франків почали звозити каміння, а також інші будівельні матеріали необхідно для початку будівництва. Щоправда, внаслідок протиріч між політичними силами українців, які постійно підсилювалися провокаціями офіційної польської адміністрації наростав конфлікт[74]. Врешті в радянській літературі існують непідтверджені тези, що польська поліція таки арештувала голову комітету Івана Гаврилика, а сам комітет розігнала згідно з доносами «українських буржуазних націоналістів»[75].

22 січня 1936 р. справа створення музею Івана Франка в Нагуєвичах набула більш серйозного розголосу, адже д-р Рудольф Скибінський публікує у газеті «Діло» спеціальну статтю про розвиток цієї справи та підготовку до вшанування річниці від дня смерті Івана Франка[76]. Як відомо, Р. Скибінський особисто керував юридичним оформленням документів для програми будівництва «Живого пам’ятника Івану Франку», який би складався із «дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка». Щоправда, вже тоді зауважувалося, що контракт лише став підосновою для такого масштабного «триєдиного» пам’ятника Івану Франку, а тому потрібно було якомога швидше погасити грошовий борг для родини Франків в Нагуєвичах у сумі 1950 злотих, що дозволило б швидше продовжити роботу з будівництва дитячої оселі імені Івана Франка. З цією метою «Комітет побудови дитячої оселі імені Івана Франка» і Головна управа Товариства «Робітнича громада» у Львові оголосили новий заклик до українського громадянства про продовження збору коштів для цього проєкту у 1936 р. Для пришвидшення процесу вказувалися дві адреса для пожертви коштів: 1) вул. Міцкевича, 17, м. Дрогобич; 2) Кооперативний банк «Дністер» у Львові, вул. Руська, 20, книжечка Ч. 17.790[77].

Нещодавно до фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка в Нагуєвичах члени Дрогобицького міськрайонного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» подарували фото уряду та працівників українського банку «Дністер» серед яких і представники, які у 1936 р. мали відношення до справи побудови «Живого пам’ятника Івана Франка» в Нагуєвичах.

Управління українського банку «Дністер» на урочистому фото до 10-го ювілею від часу заснування. Львів, 1912 р.[78]

Зауважимо, що до початку Другої світової війни популяризація спадщини Івана Франка та вшанування його роковин у Нагуєвичах здійснюватися силами широкого кола місцевої інтелігенції, яка консолідувалася в середовищах Читальні Товариства «Просвіта» і театралізованого аматорського гуртка, ощадно-кредитної спілки «Згода»[79] та   господарчо-споживчої спілки кооперативного типу «Поступ»[80]. Архіви цих спілок сьогодні зберігається у фондах Архіву нових актів у Варшаві.

Український аматорський театральний гурток в Нагуєвичах, який збирав кошти на побудову дитячої оселі та музею пам’яток Івана Франка. Друга половина 1930-х рр.[81]

Комітет із будівництва «Пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах» фактично консолідував довкола себе представників усіх українських товариств, щоправда, у політичному плані виникали серйозні дискусії. Невипадково пізніше у радянській історіографії писалося, що комітет виконував в Нагуєвичах виключно технічну роботу: виготовлення ювілейного значка із зображенням Івана Франка, розсиланням запрошень та ін. Натомість організаційну роботу нібито взяла на себе виключно КПЗУ, яке вела підготовку всупереч цього комітету[82]. Водночас в окремих філіях «Робітничої громади імені Іван Франка» – селах Добрівляни та Стебник, учасники, які перебували під впливом КПЗУ, створили комітети сприяння підготовки торжества, а також організації хорових гуртків[83]. Окрім «Робітничої громади імені Івана Франка» серйозну підготовчу роботу здійснювало культосвітнє товариство «Каменярі», яке діяло у Даляві також під впливом КПЗУ. Пізніше радянська офіційна пропаганда звинувачувала саме адвоката Степана Витвицького в усіх бідах щодо вшанування пам’яті Івана Франка, а також у тому, що під його контролем здійснювалися провокації з метою призупинення «Живого пам’ятника Івану Франку в Нагуєвичах». Наприклад, зі слів українського радянського письменника-москвофіла Петра Козланюка[84] у 1934 – 1935 рр. «…націоналісти, керовані адвокатом Витвицьким, заворушились. Вони бачили, що навколо комітету гуртуються трудящі, і це їх занепокоїло. Буржуазні націоналісти почали робити все, щоб тільки зірвати будівництво пам’ятника. На їх підлі цькування і доноси поліція арештувала голову комітету Гаврилика Івана, а комітет розігнала. Справа завмерла»[85].

У ході підготовки святкування 20-х роковин від дня смерті письменника між партійними організаціями українців Дрогобиччини зародилися серйозні суперечності, які були не тільки причиною невдачі проєкту першого музею в Нагуєвичах, але стали запорукою його заборони у принципі в часи управління польської адміністрації. Ключові суперечки між українцями народно-демократичного та комуністичного об’єднань полягали у трактування та оцінці творчості І. Франка під час урочистостей, хто саме виступатиме на мітингу. Врешті КПЗУ була заборонена, а тому польська поліція так чи інакше заборонила б виступ їхнього представника. Врешті, якщо б КПЗУ висунула власного доповідача, то святкування узагалі б заборонили. Як зазначав у своїх спогадах (опубліковані у 1956 р.) колишній член КПЗУ та учасник цих подій, а пізніше член Дрогобицького облвиконкому О. Сивохіп, його однопартійці вимагали, щоб у доповіді було підкреслено, що «…Іван Франко був революціонером, який своєю громадсько-політичною діяльністю і вогненним словом допомагав трудящим у боротьбі за соціальне і національне визволення, що він не терпів і вів жорстоку боротьбу з українсько-буржуазними націоналістами та різними проявами шовінізму»[86].

Натомість українська народно-демократична організація вимагала, щоб доповідачем був виключно їх представник, зокрема один із лідерів руху С. Витвицький. Польська адміністрація, знаючи про можливу участь членів КПЗУ у недільному мітингу все ж не наважився заборонити мітинг, який був призначений на 31 травня 1936 р. у Нагуєвичах на Війтівській горі. Врешті товариство «Робітнича громада імені Івана Франка» в Дрогобичі, більшістю підписів своїх членів, серед яких були як прихильники народно-демократичного, так і соціалістичного спрямування, запевнило про ліберальний характер торжества, а тому польська адміністрація староства та повітової ради дозволили організацію ювілейного святкування[87]. Святкування мало відбуватися без гучних політичних промов, щоб не дратувати людей, які не поділяли поглядів «Робітничої громади», адже власну підготовку до вшанування І. Франка вела інша впливова організація Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), членом котрого був директор нагуєвицької школи Корнелій Камінський[88]. Саме К. Камінський напередодні свята переконав небожа Івана Франка Миколу Захаровича Франка, що на святі обов’язково мусить бути український національний герб, адже польська поліція, за будь-яких обставин на українських святах виставляють свій національний символ – «орла». Відтак М. Франко все ж виготовив із ялинових гілок «тризуб» і вмонтував його на сцені.

Врешті навіть польська та єврейська періодика міжвоєнної диби з усією серйозністю висвітлювали події урочистостей. Так, 2 червня було обліковано польськомовні статтю І. Кобилецького, який демонстрував публіці мирні плани заходів від самого початку. Врешті придбання землі організоване «Комітетом» мало світлу мету, яка польською мовою також популяризувала процес створення дитячої постійно діючої «робітничої оселі імені Івана Франка», тобто табору/притулку для дітей, а також музею. Польською мовою це звучало, як «dzicęca kolonia robotnicza imienia Iwana Franki oraz museum jego imienia»[89]. Врешті це мав бути тривалий пам’ятник великому українському письменнику і геніальному поетові[90].

Напередодні урочистого вшанування пам’яті І. Я. Франка біля місця де стояла хата Франків, було збудовано сцену і трибуну для тих, хто виступатиме. Сцена була прикрашена живим квітами, а посередині вмонтовано портрет Івана Франка. З обох боків портрета на червоному оксамитовому полотні було зображено пам’ятні дати «1916 – 1936 рр.»[91]. В цей у Нагуєвичах прихильники КПЗ(У) зорганізували краєвий з’їзд у чисельності 3 000 делегатів присвячений побудові «Живого пам’ятника», адже, як зазначалося у радянській літературі саме «робітники купили площу під пам’ятник – те місце, де стояла колись кузня і хата Якова Франка»[92]. Щоправда, за версією членів КПЗУ національно-патріотичні українці напередодні мітингу таємно вночі змінили оформлення сцени, повісивши біля портрета письменника вінок із жовто-синіми стрічками, а над ним – тризуб і націоналістичний прапор[93]. Лідер Української соціально-демократичної партії п. шкода все ж заспокоїв критиків жовто-синьої символіки, адже за його словами І. Франко був прихильником традиційної геральдики України. Натомість до критики цього акту долучилися родичі І. Франка по лінії Захара Франка, зокрема член КПЗУ, племінник письменника Микола Франко, який вранці 31 травня 1936 р. зняв націоналістичний прапор, а тризуб закрив червоним прапором з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»[94].

Одразу перед початком торжества відбулася нарада членів КПЗУ і комсомолу Дрогобиччини, на якій було вирішено створити бойову групу для охорони червоного прапора, адже передбачалося, що патріотично налаштовані виразникик народно-демократичного руху будуть його знімати демонстративно. Проте більшість фактів вказують на те, що властиво приїзд численної делегації КПЗУ зі Львова, Стебника, Сільця, Добрівлян і Дрогобича спровокував неминучий внутрішньополітичний конфлікт в межах української громади. Іван Губицький пригадував, що фактично делегати від КПЗУ нарадили Миколі Франку ,який також був членом цієї партії, що тризуб потрібно зняти і накрити профспілковим прапором стебницької солеварні із комуністичним гаслом. Цей випадок і став сигналом для ОУН для початку штовханини та сум’яття[95]. Щоправда, члени «Робітничої громади ім. І. Франка» в Дрогобичі зуміли опанувати ситуацію і свто все ж розпочалося[96].

На вшанування 20-х роковин від дня смерті та офіційного оголошення про створення «Дитячої оселі» та «Музею пам’яток Івана Франка» в Нагуєвичі почали масової з’їжджатися представники інтелігенції, навчально-освітніх організацій, громадських товариств Львівщини, а також робітники з Дрогобича, Борислава, Східниці, Тустанович, Модрич і селяни з різних з місцевостей Західної України. Хтось добирався потягом, хтось – фіакром, проте основна частина рухалася до Нагуєвич пішки. Окремі делегації прибували від імені солеварів Стебника, деревообробної промисловості Стрия, Сколого і Самбора, лісоруби Сколівського, Турківського, Дрогобицького і Самбірського повітів. Окремі почесні делегації прибули зі Львова, Перемишля, Тернополя, Станіслава, Коломиї та інших міст. Загалом мітинг зібрав понад 15 000 учасників[97]. Натомість адвокат І. Кобилецький подав дещо іншу інформацію, за якою прибуло більше як 5 000 осіб[98].

На початку урочистостей національно-патріотична інтелігенція все ж вирішила демонстративно зняти комуністичну символіку зі сцени, щоб захопити ініціативу організації святкування у свої руки. В радянській літературі згадується, що молодь народно-демократичного руху у парку біля «дуба Івана Франка» одночасно організувала власну озброєну «обрізами і ножами групу», яка організованою ходою в бойових рядах із національними прапорами та піснею демонстративно рухалася до сцени, аби зняти червоний прапор. Польська поліція тим часом виконувала лише нагляд[99]. Хоча представників жандармерії було кілька десятків, але до внутрішніх політичних конфліктів між українцями полісмени таки не втручалися[100]. Відтак, коли група народно-демократичних сил намагалася вийти на сцену їм на відсіч виступила група з-поміж представників КПЗУ, яка перегородила дорогу. В радянській літературі популяризувалася думка, що Микола Франко разом з іншими однодумцями все ж прогнали «націоналістичних провокаторів», після чого о 11.00 год розпочався урочистий мітинг на якому прозвучав гімн «Інтернаціонал», який прихильники КПЗУ співали із піднятою правою рукою і затиснутим кулаком. Дії Миколи Франка підтримали М. Твердовський, В. Риб’як, М. Кімакович, Г. Гром, А. Айзенберг та інші.[101] Від імені громадськості Львова виступав п. Сабат, член прогресивної організації «Каменярі» від імені громади Стрия виголосив промову Петро Берегуляк та ін.[102]

Щоправда, є чіткі підтвердження того, що слово першим виголосив адвокат Р. Скибінський та С. Витвицький, врешті більшість людей, які приїхали чи прийшли на святкування у рідне село Івана Франка прагнули мирно вшанувати пам’ять про поета. Бувши головою комітету по вшануванню ювілею Івана Франка в Нагуєвичах, адвокат Р. Скибінський виступив з особливою промовою про потребу всебічної традиції вшанування поета, зокрема на рівні відкриття задуманих «оселі, захисту та музею пам’яток». Було оголошено про вибір урочистої президії, серед членів котрої були Р. Скибінський, а також родина письменника на чолі із братом Захаром Франком[103]. Натомість у радянській літературі вкотре розпалювалася інформація, що «націоналістичні вожаки поводилися бундючо, обійшовшись із племінниками поета Григорієм та Миколоюб Франками не по людськи», адже межі закупленої землі були порушені під час обгородження території святкування. Врешті Микола Франко прагнув поділитися публічно радістю про підписання угоди про продаж землі під дитячу оселю, але польська адміністрація не надала йому можливості публічно виступити. Після чого українці народно-демократичного руху розпочали власний концерт. Врешті у пізнішій радянській літературі йшлося про те, що свідомо вилучалися тексти Франка з офіційних промов, зокрема якщо мова йшла про «критику церкви».

Так, один із декламаторів твору Франка «На суді» нібито зовсім викинув слова, у який йшлося про те, що письменника засудили, за його публічне викриття того «що в школах і церквах темнота ллється, а не світ»[104]. Врешті потрібно критично підходити до обидвох позицій, адже йшла конфронтація між різними політичними настроями в середовищі української національної громади. Врешті прихильники КПЗУ постійно вигукували до трибуни із претензіями, мовляв «відразу не впало слово “боротьба”, якій він ціле своє життя віддав. Ні словом не промовилися вони про українських буржуазно-націоналістичних лакеїв австрійського трону і польської шляхти, які викидали Франка із своїх патріотичних інститутів і цькували його мов звіря, ані про попів, що проклинали його з амвонів»[105]. Після цього нібито Микола Франко остаточно не зміг стерпіти «націоналістичних перекручень» і вдерся на сцену перед президією представників «Робітничої громади» голосно вигукнувши: «Я не хочу, щоб тут пани глумились над моїм великим страйком, щоби спекулювали на ньому, дорогим для нас, трудящих, ім’ям. Я бажаю, щоб довкола цієї нашої справи об’єдналися широкі маси працюючих, а ця рідна його хата, щоб стала пам’ятником, гідним його великого імені!»[106]. Після цього прихильники КПЗУ почали вигукувати гасла «Слава нашому Франкові!» після чого від’єднавшивсь від усіх інших представників української громади[107].

Зі спогадів О. Сивохіпа націоналістичні групи все ж розбилися на окремі підрозділи й після мітингу все ж помстилися членам КПЗУ, які рухалися із мітингу до Борислава, Самбор і особливо Дрогобича. За непідтвердженими даними цих спогадів представники народно-демократичного українського руху поширили серед громад сіл Унятичі, Лішні, Урода і Снятинки чутки, що нібито комуністи «йдуть палити ці села», а також стріляли у тих хто повертався із Нагуєвич, кидали в них каміння та пускали в хід холодну зброю[108]. У 1940 р. П. Козланюк подав радянську версію конфлікту, відповідно якої так званий

«..розбійничий напад націоналістів закінчився для них невесело. Куркульню нагнали так, що більшість з них не могла прийти до пам’яті цілий тиждень. Тікали щодуху до лісу націоналісти, тікала поліція. Подерті і потоптані жовтоблакитні ганчірки встелили їм ганебний шлях. Народ повернувся і закінчив засідання. Вирішили будь-що будувати пам’ятник в Нагуєвичах»[109].

Попри те, що в радянський час ситуація із цим конфліктом трактувалася з партійної точки зору, все ж факти бійки та збройного інциденту мали місце, адже «націоналісти вдалися до терору, активістів з комітету били, в них стріляли, нацьковували на них поліцію, говорили, що це «агенти Москви»[110]. Врешті звинувачення щодо учасників народно-демократичного руху з боку офіційної радянської пропаганди 1939 – 1941 рр. завжди було в пріоритеті, мовляв, через них «Так і не пощастило трудящим збудувати пам’ятник Франкові в його рідному селі»[111]. Натомість зі спогадів учасника Івана Губцикього, коли комуністи поверталися до дому, на них дійсно було вчинено ряд нападів, зокрема в селах Нагуєвичі, Унятичі та Лішня, де було заблоковано р. Бар, а відтак і дорогу до Дрогобича. Пізніше за участь у цих подіях радянські спецоргани проведуть спецоперацію безпосередньо в націоналістичних родинах учасників, які здійснили напад на КПЗУ, при цьому серед перших буде замордований Корнелій Камінський[112].

Фактично протистояння народно-демократичного та комуністичних ідеологій на Дрогобиччині призвело до того, що перша українська ідея створення повноцінного музею пам’яток Івана Франка та дитячої оселі була знівельована, що зіграло ключову роль на руку противників з боку польської адміністрації яка попросту призупинила процес створення дитячої оселі, захисту і музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах. Врешті газета «Діло» публікує кілька статей про інцидент в Нагуєвичах, а тому справа набуває загальнодержавного розголосу. Врешті чимало учасників мітингу 31 травня почали публічно обговорювати свою участь, чи то через наклепи, чи то через намагання виправдати власну політичну приналежність.

Так, 4 червня 1936 р. публікується стаття «Профанація пам’яті Івана Франка» присвячена нагуєвицькому інциденту, у якій вказувалося на важливій місії «відкриття дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка», щоправда, саме після завершення мітингу о 17.00 , по дорозі додому розгорнувся «боєвий фронт», який і перекреслив ці сподівання[113].

Щоправда, з’являлися ліберальні заклики до обох сторін конфлікту із проханнями об’єднати зусилля заради спільної мети. Наприклад, 13 червня 1936 р. публікується стаття «Шлях до анархії чи консолідації ?»[114].

14 червня 1936 р. було надруковано статтю «Відгуки з Нагуєвич», у якій сутички між українцями народно-демократичного руху та українцями комуністами були спричинені виключно через «комуністичну імпрезу в Нагуєвичах»[115]. У Дрогобицькій поліції поляки відкрили спеціальну справу, адже саме в цей час тривав «Львівський процес» над Степаном Бандерою.

17 червня 1936 р. окрему думку та власну позицію щодо подій в Нагуєвичах висловили українські соціал-демократи у статті під назвою «Audiatur et altera pars», мовляв, «нехай і інша сторона буде вислухана»[116]. Згідно з позиціями українських соціал-демократів інцидент був спровокований виключно з боку членів КПЗУ.

Вже 26 червня 1936 р. редакція газети «Діло» відверто звинувачує частину українців присутніх на мітингу 31 травня 1936 р. виключно в орієнтуванні пам’яті про Івана Франка на Москву і вірнопідданість Польщі. Зокрема наголошувалося на тому, що «провокація» з боку комуністів одразу була використана у всіх комуністичних виданнях, зокрема у друкованому органу соціалістичного спрямування у Франції[117].

Напередодні 80-го ювілею від дня народження письменника українські журналісти почали прирівнювати розправи польської поліції над учасниками конфлікту 1936 р. в Нагуєвичах в одному ряду з іншими гучними справами проти народно-демократичного руху. Зокрема 5 серпня 1936 р. у газеті «Діло» виходить стаття під назвою «Після Нагуєвич і Верчан – Маківка»[118]. У 1936 році галицькі комуністи такою ж провокацією намагалися зірвати також святкування на Маківці, але їм перешкодили це зробити націоналісти на чолі з Володимиром Тимчієм-«Лопатинським». Врешті ситуація у Нагуєвичах серйозно вплинула на авторитет ОУН, яка брала активну участь у конфлікті. Врешті саме після 31 травня 1936 р. Нагуєвичі стають важливим політичним простором для піару різних політичних організацій.

Скоріш за все справа таки була спровокована ще й тим, що напередодні відзначення 20-ї річниці смерті Івана Франка у Львові впродовж 16 – 17 травня 1936 р. проходив антифашистський конгрес діячів культури із числа переважно радянофілів, частина яких також вирушила в делегації до Нагуєвич 31 травня 1936 р. не виключено, що численні провокації у Нагуєвичах, Маківці та ін. регіонал були продуманим планом спец органів СРСР, адже співорганізаторами конгресу були Комуністична партія Польщі та КПЗУ, яким вдалося зібрати у Львові понад 100 відомих діячів культури[119].

Проте підготовка до 80-го ювілею від дня народження Івана Франка все ж набула більш толерантного забарвлення. З одного боку, польська адміністрація намагалася заборонити відвідини Нагуєвич після травневого скандалу, а з іншого українська національна громада з обох політичних рухів вирішила не повторювати попередніх помилок. Невипадково напередодні 80-го ювілею було організовано

Учасник цих подій, а також один з ініціаторів  продовження цієї справи після 1936 р. адвокат, д-р Івана Кобилецький згадував, що справа будівництва «Живого пам’ятника Іван Франка» в Нагуєвичах після політичних скандалів все ж поновилася і набрала серйозного юридичного оформлення. Добре відомо, що станом на 23 грудня 1937 р. у Дрогобичі вже діяла філія Товариства «Опіки над українською робітничою дитиною імені Івана Франка» (або Дитяча оселя для дітей робітників ім. І. Франка), до якого фактично увійшла більшість членів Товариства «Робітнича громада», які прагнули поновити через нову організацію безпосередню. Так серед членів товариства були: голова – Іван Кобилецький, рядові – Іван Губицький, Євген Вельґуш, Василь Смиколіс, Дмитро Юркевич, Віктор Кушнір, Нестор Шкода, Осип Мудрик, Віктор Постойко, Осип Смольницький, Володимир Кашуба, Олена Должанська, Юлія Петрова, Мирослав Колодрубець, Осип Тимків, Євстах Лоєк, Теодор Дережицький, Теодор Кушнір, Осип Фурик, Олекса Ацеданський[120]. Спеціально було роздруковано кілька примірників статуту Товариства супровідної документації, які через повітове староство в Дрогобичі було передано до воєводства у Львів. Пари цьому у зверненні голови товариства зазначалося, що усі постанови Високого Воєводства мають надсилатися на адресу доктора Івана Кобилецького, який проживав по вул. Ягеллонській, 1[121].

При цьому такі філії відкривалися в багатьох інших селах Дрогобицького повіту. Фактично «Робітнича Громада» і Товариство «Опіки над українською робітничою дитиною імені Івана Франка» працювали разом над реалізацією проєкту будівництва «Дитячих осель» у всьому повіті в тому числі найперше на ціль відновлення «Живого пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах». Дитяча оселя мала передбачати вакаційний будинок у якому б могли проводити канікули та оздоровлення діти робітників віком від 5 до 15 років. Кошти мали надходити за рахунок організації членських внесків, різноманітних дарунків, доходів від імпрез, доходів з власного майна, добровільні винагородження за догляд і опіку над дітьми, грошові і матеріальні субвенції, а також субвенції від владних структур та приватних інституцій[122].

Щоправда, вже у 1938 р. виник новий конфлікт із польською адміністрацією. Як виявилося 11 липня 1938 р. члени Товариства «Робітнича Громада» на чолі з головою Володимиром Кашубою звернулися з проханням надання їм права на виготовлення і використання власного прапора малинового кольору із написом «Робітнича громада ім. І. Франка в Дрогобичі», а з іншого боку було зображено образ Івана Франка мальований олійними фарбами. Щоправда, польська адміністрація відмовила у реєстрації цього прапора, мовляв, «дане полотнище не відповідало тогочасним законам щодо врегулювання питань суспільного життя, пов’язаних із символікою»[123]. Така недовіра до Товариства, була спричинена попередніми доповідними записками у воєводство, що, мовляв «Робітнича громада» має чимало зав’язків як з Українською соціал-демократичною партією так і КПЗУ[124].

Щоб не провокувати польську адміністрацію, яка по суті вилучили всі друки звернень на грошові збірки проєкту, було організовано окреме товариство «Діточа оселя для робітничих і селянських дітей у Михайлевичах імені Івана Франка», статут котрого було розроблено і затверджено упродовж 1938 – 1939 рр. На підставі ствердженого польською владою статуту передбачалося і створення цієї дитячої оселі в Нагуєвичах, а при ній і музею пам’яток Івана Франка[125]. Щоправда, існують достовірні дані, що саме у 1939 р., тобто саме напередодні 25-річчя від дня смерті Івана Франка українці нарешті організувати статут «Діточої оселі для робітничих і селянських дітей у Нагуєвичах ім. Івана Франка», відповідно якого було обрано голову та провід організації, який передав статут у кількох копіях на затвердження польській адміністрації в Дрогобич та Львів[126]. Щоправда, з вибухом Другої світової війни у 1939 р. та приходом перших «визволителів» подальша робота розбудови «дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах» було призупинено, хоча ключових керівників було обрано з-поміж відомих постатей, які були в Комітеті від самого початку справи[127].

Цікаво, що паралельне відкриття подібної організації у Михайлевичах фактично стало «юридичним ходом» українців, адже прив’язка статуту до Нагуєвич одразу б нагадала про перипетії із вшанування 1936 р. Згідно зі статутом було створено окреме керівництво Товариства («провід»), якому, щоправда, так і не вдалося повноцінно розпочати свою діяльність, оскільки у вересні 1939 р. розпочалася Друга Світова війна. Спочатку в місто Дрогобич і повіт увійшла німецька танкова бригада, а потім, згідно «пакту Молотова-Рібентропа» Дрогобиччина відійшла до радянського союзу, у зв’язку із чим статут втратив свою чинність. Керівництво Товариства одразу передало справи із відкриття «Дитячої оселі та музею пам’яток Івана франка в Нагуєвичах» в руки української громади для подальшого впровадження цієї справи, яку продовжив лише у 1941 р. д-р Іван Кобилецький.

Як бачимо, польська шовіністична політика зі зрозумілих причин довгий час не дозволяла реєструвати статут «Дитячої оселі і музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах», а Друга Світова війна ще більше сповільнила процес. Проте ідея створення продовжувала розвиватися в наступному зокрема після приєднання Галичини до СРСР, коли на теренах Галичини на початковому етапі все ж відбувалася «прихована українізація».

З іншого боку традиція вшанування унікальної спадщини українського генія Івана Франка дуже системно розвивалася на теренах його малої Батьківщини від ідеї живого пам’ятника у форматі Бібліотеки в Дрогобичі до живого пам’ятника у форматі першого музею в Нагуєвичах. Однак у цій історії є одне важливе «але», яке мало політичний характер довкола трактування спадщини Івана Франка безпосередньо у середовищі української національної громади. Саме це «але» стало ще одним історичним і водночас до певної міри ганебним інцидентом в історії української культури, який вміло використала польська адміністрація у 1936 році.

Відтак у наш час нам варто задуматися над історією вшанування спадщини українського генія, аби ніколи не повторити помилок наших предків, і аби разом відстоювати національну і позитивну традицію «КРАЇНИ ФРАНКІАНИ» на міжнародному рівні.

_______________________

[1] Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 323-341.

[2] Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 323.

[3] Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 323.

[4] Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 323.

[5] Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 324.

[6] Оркуш М. Перший музей у Нагуєвичах // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 194.

[7] Uwagi poświ­ęcone regulaminowi Rady miejskiej, jednoglośnie uchwalonemu 13. sierpnia 1913 // Tygodnik Drohobyczki: organ niezawisły-wychodzi każdej soboty. – № 44. – Drohobycz, 1913. – S. 1.

[8] Див., наприклад, численні дописи і редакторські рубрики Г. Созанського на тему вшанування І. Франка в Народному домі Дрогобича та повіті на сторінках газети «Дрогобицький тиждень» за 1912 р. (Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki, 1912).

[9] Dr. Kobyłecki / Personalia // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 34. – Drohobycz, 1913. – S. 2.

[10] Obchód jubileuszowy ku czci Iwana Franki / Z powiatu // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 40. – Drohobycz, 1913. – S. 2.

[11] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[12] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[13] Birczak W. Dr. Iwan Franko // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 38. – Drohobycz, 1913. – S. 1.

[14] Birczak W. Dr. Iwan Franko // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 38. – Drohobycz, 1913. – S. 1.

[15] Obchód jubileuszowy ku czci Iwana Franki / Z powiatu // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 40. – Drohobycz, 1913. – S. 2.

[16] Дрогобиччина // Письма з краю // Діло. – Львів, 1913. – Рік XXXIV. – Ч. 226. – С. 3.

[17] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[18] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[19] Дрогобичини відзначила 5-річчя смерті свого славного земляка багатотисячним зібранням. Українці, поляки та євреї прийшли на площу Смолки коло «Народного дому» із невеликими портретами Івана Франка з його прізвищем і датами життя, які тримали на грудях, а також власнимим національними відзнаками, спеціально випущеними до цієї дати. Балкони і вікна домів прикрашали портрети письменника у вишитих рушниках. Перед громадою виступив друг письменника і народний вчитель Василь Ратальський, а після нього чолоічий хор під керівництвом о. Антона Рудницького відспівав січову пісню «Ой зацвіла черемха». На завершення декламувалися вірші письменника, мешканці виступали із спогадами про нього та ін. Закінчилося святкування виконням гімну «Вічний революціонер». Див. у: [19] Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 330.

[20] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[21] Верган В. Пацифікація Дрогобицького повіту // Дрогобиччина – земля Івана Франка: Зб. географічних, історичних, етнографічно-побутових і мемуарних матеріалів. – Т. II. – С. 24-25.

[22] 19 червня 1926 р. понад 300 земляків Івана Франка, переважно з числа українців, зібралися на урочисті збори в читальні «Просвіта». З промовою виступив друг Івана Франка, художник Іван Труш. Наступного дня в церкві пресвятої Тройці в Дрогобичі відбулася церковна панахида по Франкові, а потім урочсита хода на чолі із «пластом» із Дрогобича і Стрия (близько 5 000 осіб) рушила на вулицю Сніжну, де якраз зводилася будівля української гімназії ім. І. Франка. Але також через сильний дощ свято довелося закрити. Тоді ж магістрат Дрогобича перейменував вулицю Лішнянську на вулицю Івана Франка. Див. у: Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 338.

[23] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[24] 60 км. на колесі. З вакаційних вражінь // Діло. – № 168. – 29 липня. – Львів, 1926. – С. 3.

[25] 60 км. на колесі. З вакаційних вражінь // Діло. – № 168. – 29 липня. – Львів, 1926. – С. 3.

[26] Чава І. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. – 2014. – № 1-2. – С. 89.

[27] Копія з експозиції ЛММІФ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

[28] Список музейних експонатів на 1 листопада 1940 року // Документи і матеріали // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові: Перші кроки (документи про створення музею Івана Франка у Львові). – Вип. 12 / Відповідальний за випуск Петро Зозуляк. – Львів: Апріорі, 2012. – С. 78-79.

[29] Список музейних експонатів на 1 листопада 1940 року // Документи і матеріали // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові: Перші кроки (документи про створення музею Івана Франка у Львові). – Вип. 12 / Відповідальний за випуск Петро Зозуляк. – Львів: Апріорі, 2012. – С. 78-79.

[30] Фотокопія із фондів ЛММІФ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». Оригінал зберігається у фондах Львівського національного літературно-меморіального музею І. Франка.

[31] Сов’як П. Значок мого батька // Дрогобицький колекціонер. – Число 2. – Дрогобич, 1993.

[32] Сов’як П. Значок мого батька // Дрогобицький колекціонер. – Число 2. – Дрогобич, 1993.

[33] З колекції краєзнавця Петра Сов’яка. Оригінал свого часу належав його батьку мешканцю с. Лішня Володимиру Сов’яку, який був учасником вшанування 20-го ювілею від Дня смерті І. Франка в Нагуєвичах у 1936 р. Даний оригінал придбаний колекціонером та краєзнавцем Анатолієм Задерецьким. Окремий оригінал значка-відзнаки також експонується в експозиції ЛММІФ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». Див. також: Сов’як П. Значок мого батька // Дрогобицький колекціонер. – Число 2. – Дрогобич, 1993.

[34] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[35] Pietryczka E. Ex re Muzeum i Biblioteki im. Marszałka Józefa Piłsudskiego w Drohobyczu. 5.XII.1867 – 5.XII.1937 // Przegląd Podkarpacia: Drohobycz-Borysław-Truskawiec. – R.5. – Drohobycz, 1938. – № 75-76. – S. 2.

[36] Лазорак Б. ДІКЗ “Нагуєвичі» офіційно змінює витоки своєї появи (1935/1940 – 2019 рр.) // Інтернет-газета «Майдан». –18 травня. – Дрогобич, 2019 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://maydan.drohobych.net/?p=68547

[37] Фото-копія із експозиції конференц-зали ВФ ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

[38] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[39] Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.

[40] Копія з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

[41] Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.

[42] Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.

[43] Відділ фондів ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». – Інв. № 332 ОР-Ф.

[44] Копія з цифрового архіву ВФ ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

[45] Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.

[46] Відділ фондів ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». – Інв. №5737 ОР-Ф.

[47]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[48] Чава І. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. – 2014. – № 1-2. – С. 89.

[49] Копія з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

[50] У 1903 р. після судовог орозподілу спадщини Якова Франка між синами і Григорієм Гавриликом та продажу батьківського майна, в Нагуєвичах на своїй частці землі побудувався Захар Франко зі своєю сімєю. Відтак Григорій Захарович Франко володів поправу землею свого батька, а тому продавав на законній основі. Див., наприклад: Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.

[51] Після укладення контракту Захар Франко разом із сімєю переїхав господарювати на інше місце в селі, а сама хата збереглася до сьогодні. Див.: Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.

[52] Скибінський Р. Дитяча оселя. Захист і музей памяток Ів. Франка у Нагуєвичах / Відозви і комунікати // Діло. – № 15. – 22 січня. – Львів, 1936. – С. 6.

[53] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[54] Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.

[55]Чава І. Міжвоєнний Дрогобич: до характеристики діяльності органів влади та управління // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – 2014. – Вип. 17-18. – С. 279.

[56] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[57] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[58] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[59] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.

[60] Наконечна Є. Іван Франко і його родинне село Нагуєвичі. – Хмельницький: Видавець Ф-П Стасюк Л. С., 2018. – С. 125.

[61] Скибінський Р. Дитяча оселя. Захист і музей памяток Ів. Франка у Нагуєвичах / Відозви і комунікати // Діло. – № 15. – 22 січня. – Львів, 1936. – С. 6.

[62] Фонди ЛНЛММІФ. – Інв. № 2587. НДФ. – 1 арк.  Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200-201.

[63] Цікавий факт з історії боротьби трудящих за увіковічнення пам’яті Івана Франка // Львівські вісті. – 10 серпня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/40445

[64] Заклик до українського громадянства в справі вшанування пам’яти І. Франка // Вільне слово. – № 7. – 17 січня. – Дрогобич, 1942. – С. 2.

[65] Представники ходачкової шляхти не довіряли йому, бо він, мовляв, цурався свого шляхетського походження і «братався» з «хлопами», натомість селяни довгий час дивилися на письменника як на людину, котру «згубила наука». У підсумку земляки й навіть родина сприймали його за незвичну людину з міста, з чужого світу, наділену куди вищим соціальним статусом, аніж вони. Цит. за: Голик Р. «Геніальний дух»: Образ Івана Франка в літературі та культурі Галичини ХІХ – початку ХХІ століття // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Випуск 55. – Львів, 2011. – С. 195.

[66] Цифрова копія поштівки з архіву світлої памяті мешканця Млинок Шкільникових Івана Коцка. Авторська фото-копія.

[67] Копія звернення з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». Незважаючи на те, що у фондах докумет містить доклеєний підпис датований 1934 роком, все ж таки датування має бути під 1935 роком.

[68] Оригінал звернення зберігається у: Фонди Львівського національного літератуно-мемоірального музею Івана Франка. – Інв. № 2586. – 1 арк. Вперше скорочений текст цього звернення опубліковали В. Бонь та М. Оркуша у 2011 р. Див. у: Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 201.

[69] Копія з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

[70] Копія з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

[71] Копія з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

[72] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[73] Копія з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

[74] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[75] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[76] Скибінський Р. Дитяча оселя. Захист і музей памяток Ів. Франка у Нагуєвичах / Відозви і комунікати // Діло. – № 15. – 22 січня. – Львів, 1936. – С. 6.

[77] Скибінський Р. Дитяча оселя. Захист і музей памяток Ів. Франка у Нагуєвичах / Відозви і комунікати // Діло. – № 15. – 22 січня. – Львів, 1936. – С. 6.

[78] Відділ фондів ЛММІФ КЗЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». – Од. збер. № 514. – Група  ОР-Р-Ф (Оригінальні фотографії).

[79] Архів за період 1930, 1932, 1934 – 1937 рр. досі не досліджений і зберігається у: Archiwum Akt Nowych. – Collection: 2/213/0 Rada Spółdzielcza w Warszawie. – Series:: 9 Akta ogólne Rady Spółdzielczej i urzędów zajmujących się sprawami spółdzielczymi. – File/unit:: 12311. Szczadnyczo-Kredytowa Spiłka «Zhoda» w Nahujowicach. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://szukajwarchiwach.pl/2/213/0/9/12311?q=Nahujowice&wynik=4&rpp=15&page=1#tabJednostka

[80] Архів організації за період 1922, 1928 – 1929, 1933 – 1934, 1936 рр. зберігається у: Archiwum Akt Nowych. – Collection: 2/213/0 Rada Spółdzielcza w Warszawie. – Series:: 9 Akta ogólne Rady Spółdzielczej i urzędów zajmujących się sprawami spółdzielczymi. – File/unit:: 12310. Hospodarsko-Spożywcza Spiłka “Postup” w Nahujowicach. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://szukajwarchiwach.pl/2/213/0/9/12310?q=Nahujowice&wynik=5&rpp=15&page=1#tabJednostka

[81] Відділ фондів ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». – Інв. №  305 ОР-ФР-Ф.

[82]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[83]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[84] Петро Степанович Козланюк (30.07. 1904, село Перерив, тепер Коломийський район, Івано-Франківська область – 19.04.1965, Київ) – український радянський письменник-москвофіл, публіцист, комуніст від КПЗУ, літературний критик. Депутат Верховної Ради СРСР 3 – 5-го скликань. Кандидат у члени ЦК КПУ в 1952 – 1960 рр. У 1930 – 1939 рр. його кілька разів заарештовувала польська влада як українського прорадянського активіста. У 1936 р. був одним із організаторів Антифашистського конгресу діячів культури у Львові. У 1939 – 1941 р. активно працював в оргкомітеті Спілки радянських письменників України у Західній Україні, був членом редакції львівської обласної газети «Вільна Україна». Під час німецько-радянської війни був кореспондентом фронтових газет (у тому числі «Радянської України»), коментатором радіостанції «Дніпро». Член ВКП(б) з 1943 р. У 1944 – 1952 і 1954 – 1965 роках – голова Львівської організації Спілки письменників України. У 1945 – 1951 роках – головний редактор журналу «Радянський Львів». 25 серпня 1952 – 9 лютого 1954 року – голова виконавчого комітету Львівської обласної Ради депутатів трудящих. Див., наприклад, у: Рубльов О. Козланюк Петро Степанович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – К.: Наук. думка, 2007. – Т. 4: Ка-Ком. – С. 436.

[85] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[86]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[87]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[88] Сов’як П. Значок мого батька // Дрогобицький колекціонер. – Число 2. – Дрогобич, 1993.

[89] [Kobyłecki I.] Wielkie uroczystości ku czci Iwana Franki w jego wsi rodzinnej // Chwila. Wydanie wieczorne. – № 541. –  2 czerwca. – Drohobycz, 1936 – S. 2.

[90] [Kobyłecki I.] Wielkie uroczystości ku czci Iwana Franki w jego wsi rodzinnej // Chwila. Wydanie wieczorne. – № 541. –  2 czerwca. – Drohobycz, 1936 – S. 2.

[91]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[92] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[93]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[94]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[95] Сов’як П. Значок мого батька // Дрогобицький колекціонер. – Число 2. – Дрогобич, 1993.

[96] Сов’як П. Значок мого батька // Дрогобицький колекціонер. – Число 2. – Дрогобич, 1993.

[97]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[98] [Kobyłecki I.] Wielkie uroczystości ku czci Iwana Franki w jego wsi rodzinnej // Chwila. Wydanie wieczorne. – № 541. –  2 czerwca. – Drohobycz, 1936 – S. 2.

[99]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[100] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[101] Гром Г., Данилькевич Г. Село Івана Франка // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Львівська область / Ред. кол. тому: Маланчук В. Ю. (гол. редкол.), Гнидюк М. Я. та ін. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1968. – С. 286-296.

[102]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[103] [Kobyłecki I.] Wielkie uroczystości ku czci Iwana Franki w jego wsi rodzinnej // Chwila. Wydanie wieczorne. – № 541. –  2 czerwca. – Drohobycz, 1936 – S. 2.

[104] Цікавий факт з історії боротьби трудящих за увіковічнення пам’яті Івана Франка // Львівські вісті. – 10 серпня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/40445

[105] Цікавий факт з історії боротьби трудящих за увіковічнення пам’яті Івана Франка // Львівські вісті. – 10 серпня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/40445

[106] Цікавий факт з історії боротьби трудящих за увіковічнення пам’яті Івана Франка // Львівські вісті. – 10 серпня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/40445

[107] Цікавий факт з історії боротьби трудящих за увіковічнення пам’яті Івана Франка // Львівські вісті. – 10 серпня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/40445

[108]  Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.

[109] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[110] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[111] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911

[112] Сов’як П. Значок мого батька // Дрогобицький колекціонер. – Число 2. – Дрогобич, 1993.

[113] Профанація пам’яті Івана Франка // Діло. – № 122. – 4 червня. – Львів, 1936. – С. 3.

[114] Шлях до анархії чи консолідації ? // Діло. – № 130. – 13 червня. – Львів, 1936. – С. 1.

[115] Відгуки з Нагуєвич // Діло. – № 131. – 14 червня. – львів, 1936. – С. 5.

[116] Audiatur et altera pars // Діло. – № 133. – 17 червня. – Львів, 1936. – С. 4.

[117] Орієнтація на чарівну Москву – і вірнопідданість Польщі // Діло. – № 141. – 26 червня. – Дрогобич, 1936. – С. 1.

[118] Після Нагуєвич і Верчан – Маківка // діло. – 5 серпня. – Львів, 1936. – С. 1.

[119] Рубльов О. Антифашистський конгрес діячів культури у Львові 1936 // Енциклопедія історії Україн: у 10 т. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 1: А-В. – С. 97.

[120] Чава І. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. – 2014. – № 1-2. – С. 91-92.

[121] Чава І. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. – 2014. – № 1-2. – С. 92.

[122] Чава І. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. – 2014. – № 1-2. – С. 92.

[123] Чава І. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. – 2014. – № 1-2. – С. 89.

[124] Чава І. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. – 2014. – № 1-2. – С. 89-90.

[125] Заклик до українського громадянства в справі вшанування пам’яти І. Франка // Вільне слово. – № 7. – 17 січня. – Дрогобич, 1942. – С. 2.

[126] Заклик до українського громадянства в справі вшанування пам’яти І. Франка // Вільне слово. – № 7. – 17 січня. – Дрогобич, 1942. – С. 2.

[127] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.