Вони приїхали сюди дарма…

« І що вони хочуть тут побачити?». Цю фразу я випадково почула від двох жіночок-дрогобичанок. Мали на увазі вони групу туристів, котрі зацікавлено розглядали костел нашого міста. Ці слова змусили мене задуматись. Але не про те, чому ці туристи тут… Не могла збагнути одного: через що для більшості з нас, Дрогобич – це просте, середньостатистичне місто, переповнене студентами.

Чому ж тоді у нашому такому звичайному місті так часто зустрічаємо групи туристів із ранцями на плечах та фотоапаратами у руках? Яка причина того, що дрогобичани вважають, що ці подорожуючі приїхали дарма? «В нашому місті ж нічого цікавого нема…»

Біда наша в тому, що не цінуємо свого. Комплекс національної неповноцінності, прагнення до чужого, а значить кращого. Так живе більшість. Навіщо ми замовляємо недешеві тури до Праги чи Парижу, не знаючи пам’яток свого міста? Не кажу, що подорожі закордон – це погано. Я б сказала навпаки: це особистий розвиток, емоції, розширення світогляду. Але чи можна сповна пізнати чуже, не знаючи свого?

Адже мало хто знає, що церкву Святого Юра, що у Дрогобичі, внесено до списку світової спадщини ЮНЕСКО, що цей шедевр  галицької сакральної архітектури збудували без жодного цвяха ще у 15 столітті. Більшість не знає(а може, не хоче знати?), що Дрогобицька солеварня є найстарішою в Україні, а колись була найбільшою на Перемишльській землі. І найболючішим для мене є те, що зараз така визначна пам’ятка виглядає не дуже презентабельно. Чому ми, будучи народом дуже багатим на культурні надбання, дозволяємо собі отак ними легковажити? Для нас костел Святого Варфоломія – це просто місце для красивих фото. А Троїцький костел – «церква як церква». Аналогічна ситуація із Палацом мистецтв Вілла Бланки, реальною гімназією ім. Франца-Йосифа.

Здивовані? І це ще не весь перелік тих пам’яток, які маємо берегти та цінувати. Для нас вони мають перейти із рангу«простобудівель» до частинок нас самих. Дивно ж бо, що інші розуміють цінність нашої архітектури, та ба, беруть на екскурсії із собою своїх дітей, плекають змалку в них почуття до прекрасного. А ми…що робимо ми? Гуляючи із дітьми, не випускаємо із рук гаджети, навіть не пробуємо розказати про особливість будинку, який детально описав у своїй повісті Іван Франко, не показуємо віллу бургомістра і усі інші багатства нашого міста.

Як бачимо, нам конче потрібні зміни. Маємо працювати над собою, позбуватися комплексу меншовартості, виховувати глибоку національну свідомість в наших дітях. Нехай хоч їх, коли не нас, у майбутньому не будуть турбувати запитання на кшталт: « По що приїхали туристи у Дрогобич?».

Анна Качмар