У дитинстві батьки є нашим Всесвітом. Для дітей не існує нікого ближчого та дорожчого. Важко уявити, що вони відчувають, коли їх Всесвіт ділиться, ламається, розпадається на дві частини. Як діти вчаться з цим жити далі?  Як це впливає на їх характер та взагалі подальше життя? Відповіді на ці запитання можна дати, прочитавши ці історії. Історії тих, які вчилися жити без мами або тата.

 « Я ще досі чекаю тата»

(написано на основі розповіді дрогобичанки Юлії Кіх)

«10 жовтня 2005 року. Ця дата поділила життя нашої сім’ї на разюче «до» і «після». Ввечері, побачивши незвичну мамину поведінку, я зрозуміла, що коїться щось лихе. Мама, нервово стискаючи телефонну слухавку, похапцем змахувала сльози з очей. А потім я почула уривки її розмови з бабусею. Як виявилось,тато не виходив на зв’язок, а ніхто з його товаришів не знав, де він.

Я одразу почала пошепки розказувати усе братові. І ми обоє почали плакати… Що було потім? Я не пам’ятаю. Напевно, мозок просто стер цю інформацію, бо з такими болючими спогадами я б не змогла нормально жити далі.

Пам’ятаю лише те, що від кожного телефонного дзвінка або стукоту у двері я просто схоплювалась з місця і бігла… Холодна вівсянка, заплакані мамині очі, порожня улюблена татова кружка – такими були наші перші сніданки. Сніданки без тата…

Усі вечори вмить стали пустими, моторошними, самотніми. Відтоді я стала ненавидіти осінь. Ця пора забрала у мене мій Всесвіт.

Чи шукали ми його? Пошуки займали усі дні та години. Пошуки забрали наше життя…

«Жди меня», розслідування Московської прокуратури(тато зник у Москві), розпитування усіх, безкінечні дзвінки.

Ніщо не давало результатів…Висновок Москви був такий: «Нещасний випадок…». Під час розслідування машину тата знайшли, але вона була без водія. Стояла закинутою біля ка’єру. Звідти і з’явилася версія, що тато загинув тут.

Ми вчилися жити далі, але у нас сказати по правді, це виходило кепсько. Вночі мама ридала у подушку, а я просила тата, щоб він просто приснився мені. Коли у школі хтось мене питав, де він, я просто могла розплакатись. Мама теж стала уникати людей. Про тата нас питали усі, навіть ті, кого ми не знали.

Час мчав із шаленою швидкістю. Біль вгамовувався. Але моя любов до тата зростала. Я сумувала за ним. Безмежно сумувала. А як не сумувати за тим, хто був для тебе усім?

Найважче було на випускному, коли усі дівчата танцювали танець з татом, важко було заповнювати  анкети, в яких була графа «тато», важко було чекати осені і того дня.

Коли я була на першому курсі університету, до мами подзвонив давній знайомий. Сказав, що бачив нашого тата, який живе у Москві і має свою щасливу сім’ю. Чи повірили ми у це? Можливо б ми прийняли це за правду, якщо б не знали тата. Тата, який кохав маму, який любив нас більше за життя, тата, який жив заради сім’ї. Нашої сім’ї.

Щоправда,  чим більше часу проходило, тим більше я думала про цей дзвінок. У серці закрадалося підступне : « А що, якщо…». Але я відганяла такі запитання, притуплювала у собі будь-які сумніви, вчилася жити далі.

Як вплинула відсутність батькана моє життя? Вона забрала у мене дитинство. Звичайно, мама старалася, мама жила для нас. Я взагалі захоплююсь нею. Вона є  для мене прикладом сили та витривалості. Вона зробила для нас усе, що могла. Але тата нам бракувало…

Брат  дуже швидко став  дорослим. Іноді він навіть хотів замінити мені тата: хвилювався, коли мене довго не було дома, давав поради, допомагав у всьому. А я шукала чоловіка, схожого на тата. Шукала в багатьох татову посмішку чи навіть колір очей. І зараз у мене є своя сім’я. Мій чоловік направду схожий на тата. Ми щасливі і виховуємо донечку, якій скоро виповниться два роки. Але думки про тата мене не покидають. Я просто вірю, що колись дізнаюсь, що з ним трапилось того дня…»

 

Думки

Маргарита:  «Мені 16, а я досі нікого не називала татом. Мама виховувала (виховує) мене сама, працює на державній роботі. На жаль, має мінімальну заробітну плату. Незважаючи на це, я майже ніколи нічого не потребувала. Допоки в країні не було такого безладу, ми навіть могли дозволити собі поїхати на море. Зараз доводиться трохи економити, адже 11 клас є матеріальним випробуванням. Щоб допомогти мамі я влаштувалася на роботу. Стараюся максимально всебічно розвиватися: займаюсь двома видами спорту, читаю, люблю математику і хімію,беру активну участь у громадському житті школи, не маю поганих звичок та мрію(поки що) про навчання в КПІ.»

Богдана: «Я майже все своє дитинство росла без тата. Він то покидав мою маму, то повертався до нас, але потім знову йшов. Але я ніколи в житті не буду шкодувати  про це, тому що моє дитинство було по-справжньому щасливим. Моя мама разом із бабусею та дідусем виховували мене в цілковитій гармонії та любові. Я не відчувала, що чогось не отримую, що щось не так.  Мене не просто любили(і люблять), мене залюблювали, мені ніколи не відмовляли, у мене було все, що я хотіла. І зараз, аналізуючи,  на які жертви йшла мама, як тяжко працювала і працює, думаючи лише про мене і моє майбутнє, я вирішила, що  маю реалізуватися та стати успішною. Можливо, це підлітковий максималізм,але зараз це ціль. І моє прагнення до цього не було б таким гострим, якщо б не тато та бажання довести йому, що він помилився, що я нічим не гірша тих, кого він обрав замість мене. Якось так.»

Яна: «Рости без батька дуже важко. Через це всі чоловіки для мене є зараз ворогами. Я дуже важко перенесла розрив батьків. Але нікому про це не розказувала. Все тримала в собі.»

Катя: «Батьки розлучились, коли мені було 10 років. Одного разу мама мене попитала, чи хочу я жити з татом. І я змовчала. Я досі не розумію, чому я тоді не сказала їй, що так люблю тата, що хочу бути з ним, хочу, щоб вони жили разом. Батьки таки розлучилися. Мені було  дуже важко. Але тато завжди до мене приходив: на свята та інші важливі для мене події. Він телефонував до мене дуже часто. Ми бачились і гуляли. Зараз, коли я вже доросла, ми продовжуємо спілкуватися з татом. Як вплинуло на мене таке дитинство? Я стала сильнішою. Я маю багато цілей у житті. І точно знаю, що хочу міцну сім’ю»

Діма: «Ріс без мами. Протягом цих  11 років відчуваю, що  ніби хтось узяв та відірвав шматок мене. Завжди хотів та хочу відчути ту материнську любов, яку відчував до смерті матері. Іноді хочеться просто поговорити з нею, розповісти усі проблеми та отримати моральну підтримку, аби вирішити усе. Через це, став дуже самостійним(не дивлячись на вік). Усього намагаюсь досягти сам, а це важко. Мені бракує мами…»

 

П.С, Всі історії- сповіді дрогобичан, котрі з різних причин не хотіли публікації власних фото.

Текст Анни Качмар